Через десятиліття після практики в Будах Марина Акрам побачила центр кераміки в Індії

Народження посуду – як народження особливої мови. Ніби й доступної кожному, але з національними та регіональними особливостями. Господь сплутав мови непоступливим будівничим вежі у Вавилоні. Вони перестали розуміти один одного. Але гончарам він залишив мову жестову, розмову кольорами і формами.

Отак творчо підійшли до уламків чи вибракуваних виробів майстри в індійському місті Хурджа. Вхід до виробничого приміщення прикрасила майже Вавилонська вежа. Або застиглий фонтан.

Місто Хурджа є одним із найстаріших центрів глазурованого гончарства в Південній Азії. Чоловіків мешкає більше, аніж жінок, але виробництво посуду, яке має традиції кількох століть, покладено  і на чоловічі, й на жіночі руки, причому іноді дуже молоді.

Екскурсію проводить  Сірадж Саксена, який  є відомим в Індії митцем і створює власні керамічні композиції.

Існує переказ, що гончарство Хурджі пов’язане з війнами 14 століття. Тоді деякі поранені з армії, що відступала, були в мирному житті гончарами. Вони залишилися,  а щоб прогодуватися, узялися після одужання за знайоме їм ремесло. Спершу був глиняний посуд із червоної глини, потім перейшли до синьої глазурі і розписів квітковими візерунками.

Спливали століття, місцеву кераміку продовжували виготовляти й продавати.

Мова посуду передбачає, що в нього вдивляються, ніби вслухаються. Ось і на цій простій речі з Буд на Харківщині пильний погляд зразу вихопить півника. Автор розпису – Борис Петрович Пянида (1935 – 2020), член Національної Спілки художників України, який народився на Полтавщині й навчався, як і Марина Акрам, у Миргородському керамічному технікумі. Автор товарного знаку будянського фаянсу «Півник», зареєстрованого Держком винаходів влітку 1967 року.

На тарілці індійського майстра цілком імовірно відтворена місцева калина смоківницелиста. Або калина з вологого куточка в Гімалаях.  Загалом у світі існує понад 150 видів калини, деякі з них поширені в Іедії, в регіонах з помірним кліматом.

Дві тарілки – українська та  індійська – можуть перемовлятися своїми червоними насиченими кольорами, простими, але затишними сюжетами.

Одна з історій Хурджі. Під час Другої світової війни імпорт керамічних виробів в Індії різко скоротився, потреби на такий товар зросли, але зусиль ремісників не вистачало.  Задовольнити необхідно було не лише цивільних. Військові шпиталі теж не могли існувати без посуду. Тож місце династійних кустарів і дрібних мануфактур зайняв керамічний завод. Але вже 1946 року його найпростіша продукція втратила ринок збуту.

Замість того, щоб повністю закрити завод, влада перетворила його на Центр розвитку гончарства.

Ось про таке місто розповідає колишня практикантка  заводу в Будах Марина Акрам, яка понад 20 років мешкає з родиною в Делі, а нещодавно побувала в центрі керамічного виробництва. Публікуємо її мандрівні нотатки з дозволу авторки.  

МАРИНА АКРАМ. ПОДОРОЖ ДО КЕРАМІЧНОГО МІСТА ІНДІЇ. ХУРДЖА 

Я занурилася в запахи і звуки,

З молодості пам'ятні не раз...

Через багато років після закінчення Миргородського керамічного технікуму ім. М.В. Гоголя, практик на Будянському, Слов'янському, Полтавському заводах, закінчення Дніпропетровського Хіміко-Технологічного інституту (тепер УДХТУ), праці в Запоріжжі та в Криму на керамічних підприємствах, і вже в Індії аж через років десять після відвідування заводу з виробництва керамогранітної плитки в Ахмедабаді, мені випав шанс побувати в місті Хурджа, штат Уттар Прадеш, відомому своїми фарфоровими і керамічними заводами. Для мене це було,  ніби повернутися на мить в минуле. Але з багажем життєвого досвіду.

Кажуть, що назва містечка походить від слова на урду «kharija», що означає «скасований», що є посиланням на ранню історію міста з болотистою місцевістю та відмовою від доходів.

Значна частина місцевої економіки зараз обертається навколо гончарства та кераміки, за що місто отримало своє постійне найменування: 

Керамічне місто Індії.

Приватних заводів у цьому невеликому, але багатому на історію гончарства містечку дуже багато. Мануфактурять в основному столову кераміку, яка звідси розвозиться всією Індією, а на одному із заводів дізналися, що з цієї мануфактури йдуть поставки і в Латинську Америку.

Привітні люди. Цікаві узори на піалах, вазах, чашках. Подекуди - так суто індійське буйство яскравих кольорів на боках та всередині керамічних виробів.

Старі-старезні будівлі на вузьких вуличках міста у виробничих районах поряд із сучасними.  Стара і нова Індія у своєму мистецькому образі.

 

Побачений процес виробництва нагадав солодку юність.

Дуже сумно було дізнатися про давно закритий фаянсовий завод у Будах. Моя перша практика в нічні зміни. Мої перші враження від великого виробництва. Це просто неймовірні відчуття були - ті запахи, та слизькість глини, ті чари набору черепка у гіпсовій формі.

Емоції від того, що руки ще не забули, як відливати виріб з суспензії в гіпсову форму, вести обідок фарбою на чашці, що крутиться на турелі, розписувати, тягти пензликом барви по кремово-білому черепку неймовірно піднесені. І ніби підсвічені яскравими пігментами керамічних фарб.

Досить прості напівавтомати з формування виробів вперше були завезені до Хурджі з Китаю. Точніше, один верстат-напівавтомат. Потім індійці скопіювали його і поширили. Автоматичних формувальних ліній для тарілок, блюдечок, які я десятиліття тому бачила на українських заводах, тут не зустріла. Можливо, вони є, але не вдалося в той день побачити. Випалювання проводиться в тунельних печах, паливо - газ. Виробництво  –  в один випал. Багато виробів способом лиття рідкої маси. Маленькі мануфактури купують в Ахмедабаді готову пластичну фарфорову масу, яку потім заливають водою, поки набухне, і розводять до стану суспензії, придатної для лиття. Більші мають свій цех приготування фарфорової маси з барабанними млинами.

Розпис –  підглазурний.

На висушений і загладжений черепок наносять малюнки вручну або через трафарет вугільною пудрою, а потім художники вимальовують однакові орнаменти, квіткові узори, можуть і штампувати невеликі кольорові елементи. Пігменти мінеральні, кольорові. Порошки (їх використовують, коли готують фарби –  це товчені в пудру пігменти, які змішують з водою для кольорового підглазурного розпису) здебільшого теж китайського виробництва. Сушать, глазурують і - на випал. Зона випалу в тунельній печі метрів чотири. Вагонетки бачили, які   помітно несуть на собі довгі роки використання.

Шамотні стійки виробляють в Індії, а вогнетривкі полички також з Китаю беруть. Виробництво максимально економічно вигідне. Але якщо взяти середній завод в містечку, то все одно виходять чималі суми на його утримання, оплату праці робітників, електрику, газ, матеріали тощо.

Світлий, радісний післясмак навіть через дощ, що йшов увесь день, втому від їзди і ходіння.

Щирі люди, які дійсно з радістю розповідали про виробництво, ділилися абсолютно відкрито тим, що самі знають і роблять.

Задоволення від того, що нам з Тетяною Шарма випав шанс розбити, або, принаймні, похитнути пропаганду рф у спілкуванні з людиною, яка вважала, що в Україні воює рф і НАТО.

Захотілося створити власну майстерню. Аж руки засвербіли. Але, як казали місцеві виробники (і казали чистісіньку правду), коли я запитала, чому немає в Делі або десь поряд заводів, майстерень чи  філіалів Хурджанських заводів, то найперше - місце, друге - його ціна. Все впирається у землю та її вартість. І вартість фактичного виробництва у столиці або пристоличних районах буде значно вищою, собівартість досягне майже продажного мінімуму, бо й людям тут платити треба більше, електрика дорожча, оренда або купівля землі у власність теж.

Тож Хурджа так і залишається, мабуть, найбільшим центром виробництва посуду в Індії.

Цієї поїздки б не відбулося без участі і запрошення до цікавої і приємної подорожі з боку нашого посольства.

У нас дуже активна українська громада, і багато ініціатив ми реалізуємо у співпраці з Посольством України в Індії. Посольство часто допомагає нам виходити на нові майданчики, долучатися до фестивалів, заходів у школах, університетах та культурних установах. Наприклад, цього року я брала участь у Dibrugarh University International Literature Festival в Ассамі. Громада також дуже багато дає таким проєктам, тому що серед нас є люди з абсолютно різними талантами. Хтось пише вірші чи прозу, хтось малює, хтось займається петриківським чи самчиківським розписом, вишивкою, керамікою.

Ми постійно проводимо різні майстер-класи у школах, університетах, на фестивалях, для дітей, молоді й дорослих. Представляємо також українську кухню, проводимо великодні та різдвяні заходи, розповідаємо про наші традиції через писанки, орнаменти, пісні, страви та інші елементи української культури.

Я, наприклад, працюю також над барельєфами, але не настінними, а створюю картини,  натхненні трипільською культурою. Мені дуже подобається, що через такі речі можна розповідати про Україну не лише словами, а й через форму, орнамент, через предмет, який людина може побачити, взяти до рук і зацікавитися його історією.

Важливо, що Посольство не лише запрошує громаду до участі у своїх заходах, а й підтримує наших майстрів у практичний спосіб. Наприклад, замовляє у представників громади сувенірну та мистецьку продукцію. Тому я б сказала, що це справді партнерство. І саме така взаємодія, на мою думку, працює найкраще.

На цьому виробництві є гарна виставкова кімната-музей, де зберігаються вироби місцевих майстрів, а також мальовані зразки, зроблені гостями.

Петриківський розпис від Ольги і самчиківка від Тетяни,

фантазійні мотиви від мене та Володимира і нашвидкоруч зліплена мною голубка залишилися там, у світі індійської кераміки, в маленькому містечку Хурджа, Округ Буландшегер, що в штаті Уттар Прадеш у Індії.

У Хурджі виготовляють декоративну кераміку ручного розпису, столовий посуд, кашпо, вази та плитку, а також промислові вироби, такі як сантехніка, науковий фарфор та електричні ізолятори. Сьогодні Хурджа — один з найбільших керамічних кластерів в Індії, де розташовані сотні невеликих майстерень. Це ремесло визнане по всій країні завдяки своєму культурному та регіональному значенням, що розвивалося протягом століть майстерними руками. Це спадщина, що стоїть за кожним виробом, який тут створюється.

Усі фото із соціальних мереж Марини Акрам публікуються з її дозволу

Також читайте:

Як балет і дощ «жнивували», а вірші й пісні «створювали» генератор

Мережа місцевих медіа «Громада Груп» працює завдяки вашій довірі.

 Підтримайте незалежну регіональну журналістику донатом.

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:

ТелеграмФейсбукІнстаграм